Коли любов сильніша за страх: незламний зв'язок з Україною

„Галина Мальченко Скотт — жінка, яка вміє поєднувати любов до своєї Батьківщини із життям за кордоном. Попри численні виклики, пов’язані з війною в Україні, Галина залишається вірною своїм корінням і активно підтримує своїх близьких. У цьому інтерв'ю вона поділиться своїми переживаннями під час поїздок до рідних міст, розповість про зв’язок із родиною та друзями, а також про те, як важливо зберігати надію і мрії навіть у найскладніші часи. Ця розмова стане прикладом того, як любов до своєї країни може перемогти страх і надасть натхнення багатьом, хто шукає свій шлях у світі, сповненому невизначеності.“

- Чи страшно Вам повертатися до України під час війни?

Звісно, страшно. Страшно, коли чую тривоги, коли відчуваю вибухи від збитих ракет зовсім поруч. Кожен звук, кожен сигнал повітряної тривоги нагадує про те, що я на землі, де вирує війна. Коли спускаюся в бомбосховище, серце стискається від страху й невизначеності. Боляче чути «Пливе кача», коли героїв проводжають в останню путь, і бачити нові прапорці на площі Незалежності, яких і так дуже багато. Це нагадує про втрати, які відчуває кожен із нас, про людей, які поклали своє життя за нашу свободу. Але Батьківщину, як і батьків, не обирають. Коли близька людина хвора, ми не кажемо: «Я приїду до тебе, коли ти одужаєш». Ми їдемо зараз, бо це важливо. І так само, коли мова йде про мою рідну Україну, мій страх не сильніший за бажання побачити свою землю, відчути її енергію, зустрітися з людьми, які поділяють мої переживання. Я прагну повернутися туди, де моє серце, де мої спогади, де все, що формувало мене як особистість. Це бажання відвідати Батьківщину стає для мене пріоритетом, навіть у часи небезпеки.

- Як Ваша сім'я реагує на те, що Ви відвідуєте Україну під час війни? Як вони Вас відпускають?

У нас дуже структуроване, розмірене життя, і сімейний графік побудований так, щоби приділяти максимум уваги вихованню доньки. Чоловік ретельно планує всі наші подорожі, і багато з них спрямовані на те, щоб дочка відкривала для себе нові горизонти світу. Тому, коли я планую поїздку в Україну, родина підлаштовується під мене і відпускає. Звісно, вони дуже переживають, адже ситуація в країні складна, але ми завжди на зв'язку. Часто я вмикаю відеозв'язок і показую доньці Україну: Київ, Хрещатик, історичні будівлі, які є частиною нашої спадщини. Ще до війни ми планували поїздку всією сім'єю, адже дочка вже в тому віці, коли могла б насолоджуватися подорожами. На жаль, через повномасштабне вторгнення цю ідею довелося відкласти, але я мрію, що одного дня вона зможе приїхати сюди. Це зв’язок поколінь, який я хочу передати їй — любов до Батьківщини, яку я несла в собі й хочу, щоб вона також відчула. Я вірю, що спогади про нашу країну, її красу та культуру залишаться в її серці, попри всі труднощі, з якими ми стикаємось.

- Ви маєте великий блог і багато знайомих в Україні. Чи часто Вас просять про допомогу?

Так, це правда, мій блог охоплює велику аудиторію, і щодня я отримую багато запитів про допомогу. Але, на жаль, я не можу задовольнити всі ці запити, адже в мене немає благодійного фонду, і все, що я роблю — це особиста ініціатива. Мій чоловік також часто долучається до донатів, і ми намагаємося підтримувати тих, хто потребує допомоги. У першу чергу, я підтримую свою родину, яка з Херсонщини, де багато моїх рідних залишилося без джерел існування. Допомагаю подругам, деякі з яких із дітьми виїхали за кордон або залишилися в Україні. З перших днів війни я підтримувала військових, яких особисто знаю, збирала кошти на амуніцію та інші необхідні речі. Я розумію, що багато людей потребують підтримки, але важливо зазначити, що в кожного є свої обставини, і я також маю обов'язки, які потребують уваги. Відчуваю, що сьогодні люди втомлені й часто шукають способи відволіктися, що дуже важливо для збереження ментального здоров’я. Зараз, перебуваючи в Україні, бачу, як люди намагаються тримати баланс, знаходити радість навіть у складних умовах. Мені пощастило зустрічатися з подругами, які повертаються до свого бізнесу й намагаються відновити справи, попри всі труднощі. Це надихає. До того ж мене запросили стати амбасадоркою в Асоціації амбасадорок України, і я з гордістю підтримую цю ініціативу. Жінки об’єднуються, допомагають одна одній відбудовувати своє життя та бізнес. Це цінне оточення, де всі націлені на відновлення і підтримку.

- Які міста Ви відвідували під час Ваших поїздок?

Зараз, на жаль, я не можу поїхати в рідний Херсон. Моя квартира постраждала від прильотів, і поки що немає можливості потрапити туди. Дуже хотіла б відвідати Одесу, але обставини також не дозволили. Київ завжди мене надихає: я люблю тут працювати, організовувати фотосесії та прогулюватися улюбленими місцями, які надають мені сил. Особливі відчуття викликають Андріївський узвіз, Контрактова площа, Хрещатик — ці вулички завжди зігрівають душу й нагадують про теплі спогади. Дорогою затрималася у Львові та просто закохалася в це місто. Через відсутність прямого сполучення всі їдуть через Львів, і я також залишилася там на певний час. Вражена його затишком і колоритом, я насолоджувалася атмосферою Площі Ринок, відвідувала душевні заклади та спілкувалася з привітними людьми, які щиро вітають і розмовляють прекрасною українською мовою. Львів став для мене джерелом натхнення, де відчувається справжня українська енергія, і тепер я з нетерпінням планую свої майбутні відвідування цього чудового міста. Кожен приїзд сюди нагадує мені про важливість коріння і зв'язків із Батьківщиною.

- Що Ви побажаєте людям, які виїхали з України та бояться повертатися, або взагалі не планують це робити? Яке Ваше бачення?

Можливо, таке рішення є не остаточним, адже багато українців пройшли надскладний шлях адаптації до нової країни, вивчення іншої мови та багато різних аспектів, які суттєво впливають на психологічний стан. Я впевнена, що із часом їхні погляди зміняться. Особливо, коли ситуація в Україні стане безпечніше. Особисто від себе можу сказати лише одне: я завжди буду приїжджати сюди, бо це місце сили, частина мого серця, частина мене самої. Мрію, що одного дня привезу сюди свою доньку й ми разом будемо гуляти нашими вуличками. Тож допомагаємо, віримо і чекаємо на скоріше завершення війни та відновлення нашої Батьківщини.