Психотерапія поза модою. Професія, яка потребує глибини, а не просто популярності
„Аліна Деордіца — практикуюча КПТ та кризова психотерапевтка, авторка курсів для психологів.“
Ще кілька років тому люди соромились слова «терапія». Це було щось надто особисте, майже заборонене. Сьогодні — навпаки. Всі говорять про психотерапію, записуються на сесії, викладають у сторіс емоційні інсайти. І це насправді круто. Але разом із відкритістю з’явився новий виклик: популярність почала підміняти глибину.
Я сама бачу ці профілі. Молоді дівчата пишуть «10 років досвіду» — хоча їхній диплом датований минулим роком. Або рахують просто від першої книги по психології. Хтось зазначає «понад 300 клієнтів», хоча ще не має жодної супервізії. Інші викладають фрази на кшталт «ти маєш викинути токсичних людей» — без жодного розуміння, як працює захист психіки.
Це виглядає яскраво. Але що буде, коли людині справді стане боляче? Коли на сесії не буде відповіді? Коли терапевт не витримає паузу або гнів — і почне рятувати, замість бути поруч?
Коли в професію йдуть, бо це модно і прибутково
Сьогодні психологія стала престижною. Вона більше не вважається чимось маргінальним — тепер це нова мова статусу. І дедалі більше людей ідуть навчатися на психолога не з любові до людини, а тому що це гарно виглядає: естетичний Instagram, гнучкий графік, «експертність» без перевірки.
Професія, яка колись вимагала витримки й системного навчання, перетворюється на «легкий план Б». Але психотерапія — це не про зручність. Це щоденна етична відповідальність перед людиною, яка довірилась.
Я обрала інший шлях. Довший, глибший, чесніший. З реальним навчанням, роками особистої терапії, з фокусом на професійну витримку. Бо поруч бути легко — поки не боляче.
Як обрати психотерапевта — і не втратити довіру до самої ідеї терапії
Я часто зустрічаю людей, які вже були у «психолога» — і тепер бояться знову. Бо їм радили йти на побачення, коли вони були в депресії. Бо засуджували за сльози. Бо розповідали про інших клієнтів, натякаючи: «У вас ще все добре».
Терапія не має бути чарівною. Але вона має бути безпечною.
Тому ось кілька маркерів, на які варто звернути увагу при виборі фахівця:
• Власна терапія. Якщо її немає — людина не знає, як це: бути на вашому місці.
• Супервізія. Це професійна перевірка, без якої неможливе зростання.
• Структурна освіта. Одного курсу недостатньо.
• Повага до кордонів. Якщо вам пропонують «зцілення за три сесії» — це не терапія.
• Відсутність ідеалізації. Терапевт — не гуру. А людина, яка має власну історію роботи над собою.
Чому я в Швейцарії? І чому це важливо для моїх клієнтів
Цього року я почала навчання з клінічної психології у Швейцарії. Це не був спонтанний крок. Це — продовження мого етичного вибору.
У цій країні психотерапія — частина медичної системи. Це означає: щоб працювати з людьми, треба пройти реальну підготовку. Теорія, практика, клініка, особиста терапія, супервізія, етика — усе це не виняток, а норма.
Мої клієнти мають право знати, що я працюю не лише серцем, а й знанням, структурою і професійною витримкою.
За якими принципами я працюю
Я не вірю в нескінченну терапію «про маму і тата», якщо ваше життя зараз не складається.
Моя мета — не заглиблюватись у минуле заради драматизму, а вирішувати актуальні запити.
Працюю за європейськими стандартами: з конкретною метою, структурою й повагою до вашого часу.
Я не підсаджую клієнтів на роки терапії — якщо тільки це не ваш свідомий вибір.
Навпаки: моє завдання — дати вам інструменти, щоб ви могли впоратись самостійно.
Щоб ви навчилися тримати себе, а не шукати опори зовні.
Я бачу в кожному дорослу людину, яка вже має ресурс. Просто іноді — не вистачає навички.
І навіть те, що здається «комплексом» чи «болем», із правильною роботою може стати вашою суперсилою.
Це не про переробити себе. Це — про повернутися до себе сильнішою версією.
Психотерапія — це не новий тренд. Це професія, яка вимагає витримки, а не образу
Справжня терапія — це не про красиві слова чи вірусні цитати.
Це про здатність залишатися з людиною в її реальності, навіть коли в ній складно, неприємно, соромно або злісно. Це не про створення залежності, а про передачу сили. Не про «змінити людину», а допомогти їй повернути доступ до самої себе.
Це щоденна робота — не лише з клієнтами, а й із собою. Саме тому я вірю: психотерапія не повинна бути масовою. Вона має бути якісною. Бо тільки така — справжня — справді щось змінює.
