Мистецтво, що лікує: шлях Лілії Стаднік від окупації до арт-терапії

„Лілія Стаднік — художниця з Херсона, яка після переїзду до Варшави перетворила мистецтво на інструмент зцілення. Мисткиня, арт-терапевтка, волонтерка, яка реалізує творчі проєкти для українців за кордоном. Її студія — це простір підтримки, де мистецтво зберігає ідентичність і говорить українською.“

- Ліліє, ви багато років працювали в органах місцевого самоврядування. Як хобі малювання переросло в справжню арт-місію за кордоном?

Переважну частину свого професійного шляху я присвятила роботі на державній службі. Ця сфера навчила мене глибоко розуміти потреби людей, працювати на благо громади й цінувати кожну ініціативу, яка покликана зробити світ кращим. Малювання завжди було моїм внутрішнім джерелом натхнення, способом переосмислити світ і знайти в ньому красу, навіть у складні часи.

Після початку повномасштабного вторгнення, опинившись за кордоном, я відчула сильну потребу говорити з людьми не лише мовою фактів і рішень, а мовою емоцій, символів та кольорів. Я продовжила те, що було для мене природним і життєво важливим — допомагати людям. Змінилася лише форма цієї допомоги. Замість документів, рішень і запитів у повсякденному житті я стала використовувати інший інструмент — мистецтво.

Саме тоді моє хобі стало інструментом культурної дипломатії, способом донести правду про Україну, її біль, силу та незламність.

Також я намагалася налагоджувати контакти з місцевими громадами, аби зменшити бар’єри для інтеграції українців у нове середовище.

- Ви працюєте арт-терапевткою та допомагаєте українцям у Варшаві через творчість. Що для вас означає мистецтво як інструмент зцілення?

Мистецтво для мене — це більше, ніж просто творчість. Це мова, якою ми можемо говорити про те, що не завжди можна висловити словами. Арт став моїм продовженням роботи для людей — тільки в іншій формі, більш особистій і водночас універсальній.

Мені було важливо створити простір, де родини могли б не тільки творчо реалізувати себе, а й отримувати психологічне розвантаження, відчувати підтримку і згуртованість. Майстер-класи стали місцем неформального спілкування, де українці діляться досвідом адаптації, розповідають про свій біль і шукають внутрішню опору. Особливу увагу я приділяю роботі з дітьми — через мистецтво допомагаю їм краще справлятися з тривожністю та стресом.

Для мене арт-терапія — це не про техніку чи результат. Це про процес, де кожна людина має право відчувати, проживати, висловлювати — без осуду, без тиску. Через малювання, ліплення чи навіть просте змішування кольорів люди починають повертатися до себе, відновлювати зв’язок зі своїм внутрішнім світом. Це дуже важливо, особливо для тих, хто пережив втрату, розлуку, тривогу, евакуацію.

Творчість не вирішує всіх проблем. Але вона створює простір, у якому народжується надія. Іноді, навіть мовчки. А іноді — через перший штрих на аркуші, який стає початком внутрішнього відновлення.

- У вашій студії народжуються дуже різні проєкти: від живопису до роботи з деревом. Як спільна творчість допомагає українцям адаптуватися в новому середовищі?

Коли люди творять разом — між ними виникає довіра. Не треба багато говорити, щоб відчути підтримку. У студії панує атмосфера, де кожен може бути собою — незалежно від віку, досвіду чи рівня майстерності.

Ми малюємо, вирізаємо з дерева, співаємо, створюємо обереги, і в цей час люди поступово відкриваються, знайомляться, згадують свої сильні сторони. Спільна творчість стає мостом між минулим і новим життям. Вона допомагає відчути: я не один, я частина спільноти, я потрібен. І це дуже важливо, коли навколо все ще чуже.

- Як ви втілюєте елементи української культури у своїх роботах та майстер-класах?

Працюючи з українцями, я бачу, наскільки потужним джерелом внутрішньої сили є наша культурна спадщина. У своїх майстер-класах та арт-терапевтичних зустрічах я свідомо інтегрую елементи українського декоративного мистецтва, традиційної орнаментики, символіки. Це не тільки про красу — це про ідентичність, пам’ять, відчуття дому.

Такі культурні коди працюють тонко, але дуже глибоко. Особливо в просторі терапії, де важливо створити безпеку, довіру і внутрішню тишу. Людина, яка малює дерево життя чи повторює візерунок, який бачила на бабусиній сорочці, ніби зшиває себе наново — вплітає свою історію в більшу історію народу. Для мене збереження української культури — це не лише творчий акт, а форма турботи. Про себе, про своїх людей, про майбутнє. Адже, попри всі виклики, ми маємо з чого черпати силу. І ця сила — в нашій культурі, яку ми несемо із собою, де б не були.

- Що для вас «сучасна українська культура»? Як вона змінюється — і як її зберегти за межами України?

Це живий, пульсуючий організм, який не боїться трансформацій, але при цьому глибоко вкорінений у традиції. Це водночас і вишита сорочка, і діджитал-арт; і народна пісня, і сучасна поезія; це документальні фільми, нові театри, голос вуличного художника, свідомий побут, архітектура із сенсом. Культура сьогодні — не лише про форму, а і про зміст. Про те, ким ми є, що переживаємо, як проживаємо біль і перетворюємо його на силу.

За останні роки українська культура пережила потужний зсув. З периферії європейської уваги вона перемістилася в центр міжнародного інтересу. Але справжня цінність не в цьому, а в тому, що ми самі почали себе краще бачити. Переосмислювати. Говорити про складне — щиро, глибоко, без прикрас. І шукати мову, яка об’єднує, а не розділяє.

- Мистецтво у вашому виконанні говорить українською навіть у Варшаві. Як ви вважаєте, що саме воно може розповісти світові про нас?

Бути носієм культури за межами України — це відповідальність і дар. У Варшаві мої майстер-класи, виставки, арт-сесії — це не просто творчість. Це розмова українською мовою мистецтва. Навіть без слів. Коли люди торкаються глини, створюють образи, натхненні нашими символами, або вплітають у свій малюнок щось із рідної землі — народжується простір, де жива Україна. І її бачать інші. Через кольори, форми, емоції. Через щирість. Воно розповідає історії тих, хто був змушений поїхати, але не втратив себе. І тих, хто шукає шлях додому — у собі, у спільноті, у творчості.

Мистецтво може розповісти світові про нас дуже багато. Про нашу витривалість. Про здатність створювати навіть у руйнації. Про красу, яка не показна, а глибинна.

Мені здається, саме ця глибинна краса — ключ до того, чому світ починає по-іншому сприймати українське мистецтво й культуру. Бо вони говорять про людину щиро й без прикрас. Про здатність бути вразливим і сильним водночас. Про цінність коріння. Про пам’ять, яка не стирається війною.

І коли ми працюємо з мистецтвом — у терапевтичному, освітньому чи творчому просторі — ми звертаємося саме до цієї краси. Вона не завжди одразу помітна, але коли її торкаєшся — вона вже не зникає. Вона проростає в серці, і стає чимось набагато більшим, ніж просто естетика — вона стає точкою опори.

Зберегти українську культуру за кордоном — означає жити нею. Передавати її дітям, ділитися нею з іншими, не адаптувати, а презентувати гідно. Не як щось екзотичне, а як частину світового культурного простору. Таку, яка має власний голос. І цей голос сьогодні звучить дуже чітко. І дуже по-українськи.