Максим Лавриненко
„«Труха Україна» — найбільша українська група телеграм-каналів із аудиторією понад 8,7 мільйона. Її засновник та власник, харків'янин Максим Лавриненко будує медіа, яке не обмежується новинами. Медіагрупа допомагає цивільним українцям у складних життєвих обставинах, підтримує понад 30 військових частин ЗСУ і в межах проєкту «Труха дарує житло» власним коштом від прибутку купує квартири людям, які втратили дім через війну. Ми зустрілися з Максимом, аби поговорити про відповідальність, людяність і про те, що означає повернути людині відчуття дому.“
- Максиме, розкажіть про проєкт «Труха дарує житло». Як все відбувається від заявки до заселення?
«Труха» роками цілодобово працює з новинами війни. У певний момент я зрозумів, що хочу робити більше. Люди гостро потребують підтримки, у нас є ресурс, а житло було і залишається однією з ключових проблем. Так виникла ідея проєкту «Труха дарує житло». Команда мене підтримала, за що я їй дуже вдячний.
Зараз «Труха дарує житло» — окремий великий процес з командою, перевірками, юридичним супроводом і величезною кількістю внутрішньої роботи.
Квартири купуємо виключно власним коштом від прибутку медіагрупи, без донатів та спонсорів. Для мене це принципово. Заявки приймаємо через онлайн-форму.
Насамперед прагнемо допомогти тим, кому найважче: багатодітні родини, одинокі батьки, сім'ї з людьми з інвалідністю, родини загиблих або зниклих безвісти захисників.
Ми не маємо права керуватися емоціями, тому усе ретельно перевіряємо, спілкуємося з родинами, дивимося на реальні обставини. Коли все складається та ми оформлюємо угоду, я передаю ключі і залишаюся на зв'язку.
Найцінніше для мене — бачити людей через кілька тижнів після заселення, коли вони вже трохи приходять до тями, коли в дітей з'являється своя кімната, коли людина вперше за довгий час починає будувати плани.
- «Труха дарує житло» існує три роки. Що змінилося у вас самому?
Коли все починалося, мабуть, я дивився на це більше через емоцію події. Хотілося швидко допомогти, витягнути людину зі стану біди, щоб їй якнайскоріше полегшало. За ці роки прийшло усвідомлення того, наскільки складно люди переживають втрату дому. Це втрата безпеки, свого простору, спогадів, усього минулого життя. Це глибоко ранить.
Зараз я набагато уважніший до таких моментів. До того, як говорити з родинами, як знімати і розповідати. Десь треба дати людині простір, а десь взагалі прибрати камеру. Не все має ставати контентом, навіть якщо ти працюєш у медіа.
А як звичайна людина, став більше цінувати те, що маю. І я зараз не про речі.
- Розкажіть про родини, яким ви нещодавно допомогли.
У 2024 році ми купили квартири двом харківським родинам з дітьми, чиє житло було зруйновано на початку повномасштабної війни. В одній із цих сімей після переїзду до чоловіка змогли повернутися з-за кордону дружина з синами. Так возз'єдналася родина. Саме тоді я зрозумів, що ми продовжуємо.
У 2025-му допомогли Надії та Дмитру з Харківщини. Вони пережили окупацію, Надія отримала поранення і втратила ненароджену дитину, Дмитро зазнав тяжких травм обох рук, але годує родину і лагодить автівки для ЗСУ. Вони кілька разів переїжджали по Україні, щоб Надія змогла виносити доньку. З ними евакуювалися бабусі та тварини. Тепер вони мають дім.
На початку цього року я передав ключі Зої Дмитрівні з Бахмутського району.
Пенсіонерка з інвалідністю одна виховує 12-річного онука-сироту. Вони жили у Києві у чужій кімнаті, всі кошти йшли на виживання. Жінка написала у заявці: «Мріємо тільки про свій маленький куточок». Я був на новосіллі та вірю, що в них все буде добре.
А нещодавно житло отримала родина з Лисичанська — мама Ольга з ускладненою формою діабету і тато Євген, ветеран, учасник бойових дій. У них двоє дітей. Від минулого життя не залишилося навіть фото. До нашого дзвінка четверо людей жили у кімнаті в 12 квадратів у колишньому монастирі на Львівщині. Я приїжджав туди, це дійсно скрутні умови. Коли ми передали їм ключі, Ольга сказала: «Ви повертаєте людям життя». Для мене це один із найзворушливіших моментів.
- Заявок багато. Як ви живете з думкою про те, що допомогти всім неможливо?
Мабуть, це найважче. Після роботи з заявками неможливо просто закрити ноутбук і переключитися на щось інше. Усі вони непрості та болісні.
У нас немає підходу, за яким хтось більш вартий отримати житло, а хтось менш. Ми дивимося на все: стан родини, дітей, здоров’я, житлову ситуацію, можливість людей впоратися самостійно. Але після кожного відбору все одно складні почуття.
Я не думаю, що до цього можна звикнути. Чесно кажучи, не хотів би звикати. Важливо не втратити здатність реагувати на чужий біль, попри те, що війна триває довго й усі виснажені. Для мене «Труха дарує житло» ще й про це.
Ми намагаємося зберегти в людях відчуття, що вони не залишилися сам на сам із бідою. А мені допомагає зосередження на тому, що ми можемо зробити.
- Медіагрупа «Труха Україна» системно підтримує понад 30 військових частин. Як вибудовується довіра з військовими?
Перш за все, військові — це люди. Ставитися до людей варто не як до частини контенту. Ми нічого спеціально не вибудовували. Я відчував потребу допомагати, мав таку можливість, а моя команда підтримала і продовжує.
З перших днів великої війни нам писали захисники. Ми відповідали, допомагали, так поступово склалося коло людей, яким ми довіряємо і які довіряють нам. Якщо ти сказав, що закриєш збір, ти його закриваєш. Якщо пообіцяв привезти техніку, вона має доїхати. А ти сам не зникаєш після звіту про допомогу.
За роки війни суспільство стало гостріше відчувати нещирість. Довіра можлива лише якщо ти виконуєш обіцянки, ставишся відповідально і просто нормально, як людина до людини. Для мене цінно, що багато захисників і захисниць, з якими ми працювали ще у 2022 році, залишаються з нами на зв’язку.
- Що для вас означає слово «дім» після всього, що ви бачили та зробили?
До початку війни багато хто сприймав дім як щось абсолютно базове й незмінне. Це таке надійне місце, куди ти повертаєшся ввечері, зачиняєш двері, і тобі більше нічого не загрожує. Сьогодні ми всі дуже добре розуміємо, наскільки все це крихко і разом із тим критично важливо.
Зараз для мене дім — це насамперед люди, які в ньому живуть. Я бачив родини, які тіснилися в крихітних кімнатах і трималися разом. І бачив, як власний простір повертає людині відчуття опори, як змінюються настрій, голос, взагалі стан. Усе це значно більше за квадратні метри.
- Якими, на вашу думку, будуть спогади вашої аудиторії про «Труху» часів війни?
Я не ставлю перед собою мету, щоб про нас згадували певним чином. Ми живі люди, які помиляються, вчаться, змінюються разом із країною. Неважливо, чи залишаться в історії цифри або рейтинги цих часів. Має значення те, що наша робота дійсно комусь допомагає. Те, що завдяки нашій підтримці у конкретної людини з’являється більше можливостей впоратися, встояти та жити далі. У цьому для мене і є головний сенс.
