На своєму місці, у свій час: жити, допомагати, впливати на те, що можеш
„Постійне спілкування з різними людьми по всій Україні, робота зі стратегічними документами та важливою «поточкою», просвітницькі заходи та навчальні тренінги на необхідні теми — здається, героїня нашої ру встигає дійсно все.
Чи це просто? Аж ніяк. Проте Ольга Гвоздік — громадська діячка, радниця заступника міського голови — секретаря Київської міської ради, експерта Ради Європи в Україні й у такому режимі шукає сили та розуміння, чому важливо рухатися далі: у розвитку міст попри війну, у відстоюванні прав на чисте повітря та культурну спадщину. У поступовому творенні того, що ми звикли називати «домом», тільки в іншому масштабі.“
- Ваша діяльність давно пов’язана з «третім сектором» — неурядовими організаціями, громадськими ініціативами тощо. Чому професійна мотивація — саме така, що вам це приносить? Що вбачаєте важливим у такій діяльності?
Скажу просто: для мене громадська участь — це перш за все можливість впливати на зміни. Я завжди займала проактивну позицію, брала відповідальність за себе та за інших. Це приносить велике задоволення, додає сил та енергії, коли бачиш, що люди запалюються твоїми ідеями, долучаються і ви спільно можете вплинути на розвиток міст. Бачиш проблему — знаходиш її вирішення. Поступово та комплексно.
- Як зустріли повномасштабне вторгнення, чи були думки виїхати за кордон? Якщо так, то чому врешті вирішили залишилися?
Повномасштабну війну я зустріла в Києві. Моєю першою реакцією стало повідомлення заступнику міського голови: «Чи я зараз потрібна? І що можу зробити?». Загалом, як і більшість українців, я звичайно не хотіла вірити в ймовірність повномасштабної війни, проте готувалася. Зрозуміла, що якщо я можу бути корисною тут, то це мій обовʼязок як громадянина.
Я не бачу свого життя за межами України — ні в складні часи, ні в мирні. Я тут народилася, тут народилися мої батьки. Велика частина мого життя присвячена тому, щоб зробити громади більш комфортними, щоб у них хотілося жити та повертатися українцям, які вимушено виїхали. Ставати ж соціальним та інтелектуальним капіталом для іншої держави я просто не хочу. Так, війна — це страшно. Та країна потребує кожного з нас, незалежно від віку та статі, щоб вистояти: захищати, волонтерити, працювати задля підтримки економіки, лікувати, навчати. Ми потрібні тут і зараз, як ніколи раніше.
- Як швидко адаптувалися до нових умов та змогли організувати волонтерські активності/долучитися до волонтерства?
Спільно з друзями та колегами я долучилася до новоствореного українсько-американського благодійного фонду «Соборна Україна», мета якого — надання допомоги постраждалим громадам у відновленні інфраструктури, забезпеченні опорних закладів охорони здоров’я необхідними медикаментами для швидкого порятунку військових та місцевих жителів із прифронтових зон. Наймасштабнішим нашим проєктом стала робота з Миколаєвом. У співпраці з владою міста ми одними з перших розпочали процес альтернативного водозабезпечення Миколаєва. Уже під час збору коштів і закупівлі обладнання росіяни перебили водогін та залишили місто без питної води, створивши гуманітарну катастрофу. І все ж нам вдалося зібрати близько 5 млн грн та встановити обладнання на 8 скважинах із питною та технічною водою (!) в умовах постійних обстрілів. Чи, якщо точніше, попри них.
- Ви багато працювали та працюєте з громадами, містами — можна сказати, що за останні роки в містоуправлінні відчутні суттєві зміни?
Точно можу відмітити дві речі: відкритість та взаємодія. Громади стали відкритішими до ініціатив — більше впроваджують закордонні практики, залучають громадськість до розробки документів, консультуються щодо окремих питань і тенденцій. Загалом це стало можливим за рахунок різноманітних донорських програм від ЄС та США. Тож у нас на місцях зʼявляються нові практики: місцеві Стратегії, Концепції розвитку, Плани сталої мобільності тощо.
Що це означає для жителя громади буквально? Це публічні простори, велодоріжки, технопарки, нові транспортні маршрути, інклюзивні вбиральні тощо. Завдяки доступу до експертних ресурсів та кращому розумінню, які є можливості для залучення інвестицій (в тому числі на відбудову), формується запит на стратегічне бачення розвитку громади. І низка громад рухаються саме в такому напрямі. Звичайно, залишається проблема корупції, що безпосередньо впливає на якість розвитку міст. Прикро, та навіть попри війну на різних гілках влади залишаються ті, хто мислить тільки своїми інтересами наживи.
- Припускаємо, що при такій активній діяльності у вас ну дуже щільний графік. До скількох проєктів ви наразі долучені? Об’єми зайнятості значно збільшилися?
На сьогодні я маю проєкти в декількох сферах:
Екологія: працюю у сфері громадського моніторингу якості повітря та радіаційного фону. За цей рік більше 25 громад отримали станції моніторингу якості повітря, що дозволяє контролювати в громадах «чим ми дихаємо». Також ми встановили в деяких громадах станції моніторингу радіаційного фону. Усі дані можна подивитися онлайн на мапі Saveecobot.
Відновлення та розвиток: ми з колегами з ІРСІ одні з перших розробили Концепцію відновлення та розвитку Макарівщини, яка постраждала внаслідок повномасштабного вторгнення. Цей документ створений спільними зусиллями громадськості, влади та експертів і дозволяє в подальшому залучати інвестиції на визначені стратегічні напрямки. Наразі кожна громада має враховувати виклики війни: внутрішньо переміщених осіб, енергетичну сталість, релокацію бізнесу тощо.
Доступність та інклюзія: це одна з важливих тем для України, оскільки ми маємо велику кількість поранених — і військових, і цивільних. Зараз активно працюємо над змінами підходів до управління міст у сфері доступності через серію тренінгів для органів місцевого самоврядування, напрацювання рішень, створення місцевих програм із безбарʼєрності та доступності. Ми маємо підготувати наше спільне мирне життя до потреб людей з інвалідністю та маломобільних груп населення — продумане, комфортне для всіх.
Культурна спадщина: Будинок Сікорського. Одна з моїх мрій, яка була ще до початку війни у 2014 році, — відновлення цієї будівлі. Ви можете бачити її, коли пʼєте каву десь на Ярвалу. Будинок, у якому жив і творив один із найвидатніших українських авіаконструкторів. Це наша гордість і наша спадщина, ми маємо її берегти. Та зараз будинок знаходиться в аварійному стані. Спільно з громадськістю, музейниками, митцями та владою міста ми хочемо відреставрувати цей будинок і створити мультукультурний простір з інтерактивним музеєм авіації, який став би одним із найвідоміших у Європі. Проте зараз, на жаль, це рішення залежить від Уряду.
- Воєнний час — це про багато викликів та випробувань. Як справляєтеся з напругою? У чому шукаєте сили для щоденної роботи та допомоги?
Я не забуваю про ресурсність для себе. Регулярно даю волю емоціям у спортзалі, борюся з комплексами та несприйняттям тіла на заняттях із танців, реалізую маленькі мрії з вивчення мов (наразі це французька).
Багато людей, які працюють у сфері місцевого чи державного управління, громадського сектору, волонтерства переживають етап вигорання. Тож не забувати про свої потреби — критично важливо. Наприклад, створювати ритуали для себе: чашка кави зранку в тиші, улюблена маска для обличчя перед сном, фітнес, танці або йога — усе ж рух завжди покращує настрій та дозволяє переключитися з повсякденних проблем, розвантажити мізки. Навіть проста прогулянка в парку наодинці допоможе почуватися краще і знайти в собі сили.
У жодному разі не соромлюся того, що регулярно відвідую сеанси психотерапії, адже це не про моду, це про турботу до себе. Бо якщо будуть реалізовані власні потреби, буде більше сили та спроможності рятувати цей світ. Тут тільки так: спочатку так звану «кисневу маску» на себе, а потім на близьких, роботу, країну.
