Люди, які несуть надію
„Серед хвиль невпинної боротьби зі злом знаходиться та, хто несе на собі відповідальність за подолання випробувань, з якими стикнулися наші сміливі люди.
Її ідеали волонтерства не виграють легкою славою або величними заявами, але складаються з невтомної роботи та безмежного життєвого ентузіазму. Її сила не у словах, а в діях. Знайомтесь, Ярина Левицька — впливовиця, волонтерка, менторка.“
- Ярино, розкажіть, будь ласка, яким було ваше 24 лютого 2022-го? Як би ви описали свої емоції, та чи відчували страх за себе та дитину?
Війна — це переломний етап у житті всього українського народу. Я чудово пам'ятаю той страшний день. За два тижні до війни я збиралася їхати до України з донечкою. Тоді мене всі відмовляли, але я не звертала уваги. Ба, більше, заздалегідь підписала договір із Київською Міжнародною школою. Уже наступного дня нам сказали, що краще евакуюватись, бо, можливо, почнеться війна. Я погодилася заради малечі, позаяк відчувала, що маю це зробити задля її безпеки. Проте сама була впевнена, що це просто паніка й не більше. Ми зібралися і поїхали разом із братом, тепер військовим (який із першого дня війни пішов добровольцем) у Буковель в Івано-Франківській області. Там ми почали дізнаватися про всі не хороші новини, скасовані рейси, але все одно не вірили в початок війни. Ніч повернення додому запам’ятається назавжди, початок повномасштабного вторгнення, воєнний стан у країні. Я, довго не думаючи, прийняла рішення, що дитину потрібно вивозити за кордон. Дякуючи моїм знайомим військовими, через 5 днів ми вже були в Польщі. Шлях, який ми подолали, не описати словами. Попри біль, сльози, страх я почала думати, як можу допомогти українцям на відстані. Так почалася моя волонтерська діяльність.
- Що вас найбільше вразило за час волонтерства, допомоги ветеранам та просування нашої культури в Сполучених Штатах Америки?
Я почну з того, що мене найбільше вразило в роботі з ветеранами — це їхня сила духу. Вони сильні, з прекрасним почуттям гумору, вміють повеселитися та не втрачають надію. А от щодо волонтерства: не всі розуміють, що це таке насправді. Волонтерство — це тоді, коли ти віддаєшся на повну й нічого не потребуєш натомість. Це коли в тебе є такий дохід, що ти не задумуєшся, де тобі взяти гроші на ліки чи одяг військовим.
- Ваша діяльність — це постійна робота з різними особистостями та різними випадками. Можете називати себе емпатичною людиною, яка все сприймає близько до серця? Або навпаки — намагаєтеся зберігати холодний розум?
У моїй роботі я стикаюся із чоловіками, які отримали поранення різного ступеня тяжкості. І знаєте, я ніколи не стараюся їх жаліти, бо вони цього не люблять. Перед хлопцями, які пройшли пекло, потрібно бути сильними, тому що ми маємо їх надихати, жартувати з ними, але не плакати. Звичайно, трапляється різне. Буває й так, що я це не контролюю і ми разом можемо дозволити собі щирі емоції. Попри все, я стараюся енергійно та морально не сприймати все близько до серця, хоча і важко. Я емпатична людина, проте з холодним розумом, оскільки тільки так я можу допомогти іншим пережити важкі для них історії.
- Які найчастіші запити від військових сьогодні й чого найбільше потребують на фронті?
Усе залежить від того, де знаходяться військові. Ті, хто знаходяться в найнебезпечніших зонах фронту просять турнікети, дрони, тепловізори. Штурмовики зазвичай потребують каски, бронежилети. Найнеобхідніше для всіх — берці, пояси, ремені, ліки, освітлювальні прилади, калібратори, скоби, бліндажі. І ледве не забула про дими, які можуть врятувати, бо дають час для відступу. В останні рази запит був просто на щось солоденьке, якісь цукерки чи печиво.
- Які основні ініціативи ви зараз координуєте?
Основний проєкт «Натхнення в спорті — дух до життя», який я зараз веду, спеціалізується на виготовленні та наданні крісел українській команді Ігри Нескорених. Це адаптивні колісні крісла для гри в регбі, які також допомагають у спортивній та психологічній реабілітації. Я сподіваюся, що хлопці, які поїдуть у Канаду у Ванкувер на Invitus Games у 2025 році, вчасно отримають замовлення, над яким я буду працювати ще 7 місяців. Я, до речі, завжди їжджу на всі ігри, щоби підтримувати команду. І в цей раз виступлю партнером чи спонсором команди від імені моєї некомерційної організації «Юкрейніан Спіріт Ярини Левицької».
- Які у вас глобальні цілі на сьогодні?
Насамперед хочу вивести свою некомерційну організацію на такий рівень, щоб я змогла вести не тільки один проєкт пов'язаний з кріслами, але й бути партнером команди Ігор Нескорених. Також я планую провести свій власний фестиваль на кшталт українського фестивалю «Ватра», в організації якого я братиму активну участь. Взагалі потрібно проводити більше івентів, промоцій, щоб представляти Україну на світовій арені. У такий спосіб я привертатиму увагу партнерів, які хотіли б допомогти нашим військовим, узяти участь у спортивних змаганнях тощо.
- Що чи хто вас надихає, є точками опори в цей час?
Це моя родина. Мій чоловік завжди підтримує мене в різних аспектах, швидко та люб'язно включається у всі мої ініціативи. Мені приємно, що він пишається мною. Донечка — це мій Всесвіт. Я іноді приходжу в школи до українських дітей у ролі менторки, і в такі дні вона завжди проситься піти зі мною, щоб мені допомагати. А я тішуся, бо змалечку навчаю її робити добрі справи та бути небайдужою. Також мене дуже надихають мої батьки, вони для мене є прикладом. Окреме спасибі хочу сказати ветеранам, нашим захисникам та захисницям, які показують, як справлятися з усіма складнощами та впевнено крокувати далі.
- Що б ви порадили тим, хто бажає допомогти, але не знає з чого почати? Як можна включитися в підтримку людей, які цього потребують або ж у просування української культури?
Якщо ви хочете підтримувати військових — не забувайте про донати. Якщо ви маєте за ціль стати частиною волонтерства або культурної промоції — шукайте людей з української діаспори. У церквах, наприклад, часто можна зустріти наших біженців. Пропонуйте їм свою допомогу. Шукайте тих людей, які вже в цьому розбираються не один рік. Я скажу за себе, що завжди рада, коли до мене приходять і кажуть: «Ярино, ми хочемо бути корисними суспільству»!
- Про що ви мрієте?
Мрія кожного українця зараз — це перемога України та повернення всіх наших територій. А для мене особисто в цей список входить скоріше повернення в рідний дім у Києві, створити сімейний затишок у будинку в Білогородці, у якому я навіть не встигла пожити із сім'єю після будівництва.
- Наостанок: ваші слова читачам.
Я бажаю кожному — цінуйте те, що ви маєте. Адже в один момент ми можемо втратити все. Ніхто ніколи не знав, що настане війна, і що наші люди можуть залишитися без домівок, родини, сім'ї, друзів. Тому проводьте більше часу з близькими, телефонуйте батькам і не зволікайте. Долучайтеся до зборів та допомагайте. Так ми наближаємо Перемогу, яка вже не за горами. Слава Україні!
- Героям слава!
